Голодомор, Друга світова, УПА, Кенгір, місяці в камері смертника, двічі вирок на розстріл, а згодом Майдан – це унікальна історія вояка УПА з Центральної України Володимира Караташа, якою поділився син упівця Михайло.
Володимир Караташ – вояк УПА, політичний в’язень, учасник Кенгірського повстання і письменник – народився 2 березня 1926 року у селі Розділ, Голованівського району, що на Кіровоградщині.
Голодомор
Дитиною Володимир Караташ пережив Голодомор. Як пригадує із батькових розповідей його син Михайло: “Родина не була багатою, але працьовитою. Мали щось у хаті і біля хати”.
Коли настав Голодомор рятувати сім’ю заходилася мати Ольга. Жінка постійно переховувала їжу з місця на місце, аби активісти не знайшли і не відібрали, а коли вже не було нічого, то варила юшку з лободи: “Завдяки матері із сім’ї не вмер ніхто, але сусіди довкола вмирали нещадно. Розказували, що в селі голод був сильний, люди боялися виходити з хат, бо чули, що можуть викрасти серед білого дня людоїди. Страшно було”
“У 33-му ходили оті бригади з щупами. То зайшли вони в одну хату, а там діти якраз обняли мисочку з якоюсь бовтанкою і хотіли поїсти, то ті взяли ту миску і викинули додолу, а все що “нащупали” в хаті забрали” – розповідає Михайло Володимирович.
А про батька Михайло ділиться таким спогадом: «Як після голоду пішов батько в школу, і його приймали в піонери, в перший день, як пов’язали отой платок червоний на шию, то в той перший день батько зробив шкоду – прострелив із рогатки портрет Лєніна на стіні. За те чуть всю сім’ю не вислали, але якось обійшлось». Цей випадок, здається, і визначив подальшу долю хлопця, як влучного стрільця… За кілька років Володимир Караташ опиниться в УПА.
«Готовий проміняти все на Україну»
“Те, що бачив батько в дитинстві не могло не відбитися на його долі. Він бачив Голодомор, як люди вмирали, як забирали їжу. Це ж не так, як зараз, коли багато інформації – бери і читай, тоді він сам дойшов до того, що ця влада – зло… Тоді вже, коли почалася война, то на Кіровоградщину прийшов з пропагандою загін УПА. “Сотня “Сталевого”* називалася, туди батько і пішов. У нього були думки перейти на захід, а тоді він подумав: А хто ж тут буде?” і не пішов”.
В одному інтерв’ю Володимир Караташ пригадає: “Нас добре навчили, що Радянський Союз – сильна держава, і 18 мільйонів нашого війська легко розіб’є “врага” на його території. А вже через вісім днів після початку війни німці були в нашому селі. Пам’ятаю, якось у неділю ми зібралися в церкві, а заїжджий німецький комендант став вимагати, щоб усі йшли на поле працювати. Тоді вперше у нас із братом з’явилася думка про те, що з цим треба боротися. Якось випадково ми натрапили на якогось оунівця, з рук якого отримали першу листівку, прочитавши яку, окреслили для себе конкретні орієнтири: там були заклики до боротьби за Україну. Це була весна 1942 року. До того часу нас навчили, що нашими героями є Будьонний і Чапаєв, а тут у нас відкрилися очі на те, що ми — українці. Тієї весни ми утворили в селі свою організацію ОУН із п’яти чоловік. Коли через наше село відступала Червона армія, в одного червоноармійця я побачив на возі автомат ППД. Серце затріпотіло… Із цим автоматом, а ще з 12-ма топографічними картами, які теж «позичив» у червоноармійців, й прийшов у сотню Сталевого. Я вже був “напакований” українською ідеєю, був готовий проміняти все на Україну”.
Табори
У 1949 році Володимир Караташ опиняється у Воркуті у таборі суворого режиму “Речлаг”. Там працював на шахті №7. Створив підпільну групу, яка підготувала близько 500 саморобних гранат великої розривної сили. На меті мав – влаштувати повстання і спробу втечі. Судив Володимира Караташа військовий трибунал Біломорського військового округу. За «організацію і керівництво антирадянською групою українських націоналістів», яка готувала повстання в таборі, засуджений до розстрілу. Закованого перевезли до Вологди, де провів 5 місяців в одиночній камері смертників. Щоб з’їхати з ґлузду, – говорив, що ходив по камері й декламував вірші Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки.
Російські кати 8 разів імітували розстріл. І кожного разу, коли за ним приходили до камери, він гордо піднімав голову і казав: “Я готовий”.
Після смерті Сталіна розстрільний вирок замінили на 25 років тюрми і концтаборів. Етапований із Вологди до Казахстану в табір суворого режиму «Степлаг» селища Кенгір. Там у травні – червні 1954 р. брав активну участь у Кенгірському повстанні, про яке залишив спогади “На барикадах Кенгіра”.
До слова, з дружиною – Ганною Лук’янівною – познайомилися саме в Кенгірі під час повстання, коли об’єдналися жіночий і чоловічий табори. Майбутню дружину, а тоді незнайомку, він в останню мить встиг витягнути з-під танку.
На волі народили сина Михайла і дочку Оксану.
Володимир Караташ написав три книжки споминів: «Прометеї Заполяр’я», «Обережно: гранати» та «На барикадах Кенгіра», викладав англійську мову школярам.
В останні роки життя читав лекції студентам та брав активну участь у суспільно-політичному житті країни.
Незламний
У січні 2014-го сам приїхав на Майдан. 88-ми річний чоловік не витримав дивитися на те, що тоді відбувалося, по телевізору, а хотів самостійно побувати на Грушевського, допомогти морально і пожертвувати гроші для протестувальників.
У 2016 році на запитання журналістки про російсько-українську війну Володимир Михайлович скаже: «Я б оце поїхав до хлопців на схід, на фронт, машину водити вмію, снаряди можу подавати, а ще б розповідав усякі історії – піднімав їхній бойовий дух…».
Помер видатний українець 5 листопада 2017 року.
Син Михайло завершує розповідь про батька словами: «Тато вижив під час Голодомору тільки тому, що йому допоміг Бог. Він дав йому сили і сміливість боротися далі за рідну Україну, яку батько так любив і ні на що не проміняв».
При підготовці матеріалу були використані спогади Михайла Караташа (сина), записані Аліною Карбан, Український інститут національної пам’яті, матеріали Олександра Пагірі, Інни Тільньової, Світлани Орел, Світлани Ковтюх, Романа Коваля.
Фото з особистих архівів Михайла Караташа і Романа Коваля.
Про “Сталевого”. Довідка історика Олександра Пагірі:
* На зламі 1943–1944 років розпочалося формування групи УПА-Південь у складі двох великих військових з’єднань: «Донбас» і «Холодний Яр». Завдання останнього полягало в передислокації окремими групами в урочище Холодного Яру на Черкащину для організації там масштабного центральноукраїнського повстання, спираючись на живу історичну пам’ять тамтешнього населення про «Холодноярську республіку».
Водночас влітку – восени 1943-го в деяких регіонах колишньої підрадянської України було розпочато формування військових груп із досвідчених кадрів підпілля ОУН для подальшої відправки їх в УПА. Зокрема, пункти перекидання новобранців до повстанської армії було створено в П’ятихатках Дніпропетровської області, на Уманщині, Кіровоградщині, Сумщині та Полтавщині. Окрім того, передбачалася мілітаризація підпільних структур Південного крайового проводу ОУН, чому завадив радянський наступ на фронті. У другій половині 1943 року на території Христинівського, Уманського та Ладижинського районів власними силами підпілля була сформована чота УПА «Граніт» на чолі з окружним провідником «Сталевим» у кількості 25 осіб, яка займалася диверсійною роботою в тилу Червоної армії.
Це четверта розповідь, опублікована у межах Всеукраїнської акції “Пам’ять роду”:
З попередніми ознайомтеся за посиланнями:
«ПАМ’ЯТЬ РОДУ». ІСТОРІЇ РОДИН, ЯКІ ПЕРЕЖИЛИ ГОЛОДОМОР 1932-1933 РОКІВ. РОЗПОВІДЬ ПЕРША. ВІКТОР ТКАЧ
«ДУША — ЯК ВОГНИК НА ВІКНІ». РОЗПОВІДЬ ТРЕТЯ. НІЛА КРЮКОВА
Нагадаємо, що УКРАЇНСЬКИЙ ІНСТИТУТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ ЗБИРАЄ СВІТЛИНИ ТА ІСТОРІЇ РОДИН, ЯКІ ПЕРЕЖИЛИ ГОЛОДОМОР 1932-1933 РОКІВ