«ХЛІБ Є? НЕМА? ТАК ЧОГО ТИ НЕ ВМЕР?» – 85-ті роковини Голодомору

Автор: Ярослав Файзулін, історик, начальник Управління наукового забезпечення політики національної пам’яті Українського інституту національної пам’яті

Село, занесене на «чорну дошку», було приречене на голодну смерть. Усі продукти та промислові товари звідти вивозили, а населення ізолювали від зовнішнього світу.

“На привокзальной площади собрали народ. Пришел поезд, выкатили из него пулеметы, солдаты начали выходить, наконец показался и огромный Каганович, – згадував приїзд у перших числах листопада 1932 року більшовицького діяча до станиці Полтавської на Кубані селекціонер Павло Лук’яненко. – “Казаки, – орал он, этот очередной выдвиженец, – сдавайте хлеб по-хорошему. Спрятали вы его, знаем. Но мы и приехали сюда, чтобы трахнуть вас как следует!”. Толпа угрюмо молчала. И тогда кто-то из седобородых казаков крикнул Кагановичу: “А ты не пугай. Мы уже бачылы такых, як ты!”. Тот запнулся на полуслове, опешил, но спохватился и продолжил: “Значит так?! Ну, казаки, пожалеете об этом, и очень!”. Лазарь Моисеевич поднялся в вагон, народ начал потихоньку расходиться. На следующее утро подогнали пустой эшелон. Всем старым и малым велено было покинуть жилища и грузиться в вагоны”.

2 листопада 1932-го на засіданні бюро місцевого крайкому ВКП(б) Лазар Каганович запропонував запровадити “чорну дошку” й заносити на неї села, що не виконували накинутих згори планів хлібозаготівель. Серед перших жертв і була “контрреволюційна” станиця Полтавська. Під час перепису 1926 року 10 985 із 14 306 її жителів визнали себе українцями, тут діяв український педагогічний технікум.

Що було після візиту Кагановича, згадував уродженець Полтавської Іван Борох: “Станица была занесена на “черную доску”, был введен комендантский час… Полтавскую разбили на тринадцать кварталов, в каждом квартале создали комитет содействия (комсод), которому был спущен план по выселению семей”. До 19 грудня 1932-го з Полтавської до Казахстану вивезли 2 158 родин – 9 187 осіб. На все готове: будинки, господарські споруди, худобу і реманент завезли звільнених у запас червоноармійців та ветеранів органів безпеки, а також переселенців-колгоспників із Росії й Білорусі. Станицю Полтавську перейменували на Красноармійську.

З дозріванням врожаю 1932 року в українських селах стих голод, що тривав із зими – через завищені норми хлібозаготівель попереднього року. Та за планами Йосипа Сталіна й цей врожай, як і два попередні, мав піти для потреб індустріалізації. Для України у Кремлі визначили новий, абсолютно непідйомний, план хлібозаготівель – 356 млн пудів зерна. Його 9 липня 1932-го затвердила III Всеукраїнська партійна конференція, що проходила під наглядом Лазаря Кагановича та В’ячеслава Молотова, найближчих соратників Сталіна. Усі сили партійного апарату республіки – від верхівки до низових осередків – були кинуті на виконання хлібозаготівельних планів. Запорукою успіху мало бути вжиття найсуворіших заходів – “драконівських”, за висловом Йосипа Сталіна.

Багато райкомів партії, попри репресії, відмовилися приймати до виконання затверджені плани хлібозаготівель. Органи ГПУ фіксували сотні випадків невдоволення центральною владою серед партійців районного й сільського рівня. “В колгоспі люди працювати не бажають, люди, діти, старики голодні, худоба гине, люди стали злі. Радянську владу заклинають, ніхто їй нічого не віре”, – писав в приймальню голови ВУЦВК Григорія Петровського 8 серпня 1932-го голова колгоспу із Лебединського р-ну на Харківщині. – Земля очутилась в бур’янах, цукровий буряк неполений. Хлібні аванси видають по 400 г на день – здебільшого фуражних культур, надії нема на додержання, тому що плани у цьому році дані більші, або менші дуже незначно, а врожай через загибель озимини далеко менший. Чи нормально, що плани більші, ніж валовий врожай?”. Завідувач земельного відділу Акімовського р-ну Дніпропетровської обл. Селін стверджував: “Хлебозаготовительный план нереален. Этим планом мы ставим под угрозу существование колхозов, особенно имея опыт прошедшей весны”.

Сталін вважав, що причина невиконання хлібозаготівельних планів – у масовому саботажі на місцях, слабкій роботі партійних органів. 22 жовтня 1932-го політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило відрядити до Української СРР на дві декади комісію на чолі з В’ячеславом Молотовим, а до Північнокавказького краю, до якого входила Кубань, – очолювану Лазарем Кагановичем. Вони мали право вдаватися до крайніх репресій, щоб зламати “куркульський саботаж”. Тоді-то в Кагановича й виринула ідея заносити села та колгоспи, що не виконують плану здачі хліба, на “чорні дошки”. Їх розміщували в республіканській та місцевій пресі. Перелічені там села опинялися у стані блокади.

“Чрезвычайные меры, принятые Москвой к Кубани, должны стать предупреждением для украинских партийцев”, – погрожував уже за тиждень, 9 листопада 1932-го, секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор у директиві секретарям облвиконкомів: ті мали негайно посилити хлібозаготівлі у своїх областях. 18 листопада “чорні дошки” з’явилися і в Україні. Того дня політбюро ЦК КП(б)У ухвалило “запровадити занесення на чорну дошку колгоспів, що особливо злісно саботують здачу хліба за державним планом”. А вже 6 грудня вийшла постанова про занесення на “чорну дошку” перших шістьох українських сіл. Два у Дніпропетровській обл. – Вербка Павлоградського та Гаврилівка Межівського р-нів. Два у Полтавській – Лютенька Гадяцького та Кам’яні Потоки Кременчуцького р-нів. І два в Одеській – Свято-Троїцьке Троїцького та Піски Баштанського району.

У тій же постанові зазначено, що мета запровадження “чорних дощок” – “зламати саботаж хлібозаготівель, організований куркульськими та контрреволюційними елементами, знищити спротив частини сільських комуністів, які стали фактичними провідниками саботажу, й ліквідувати несумісну зі званням члена партії пасивність і примирливість до саботажників, забезпечити швидке зростання темпів, повне й безумовне виконання плану хлібозаготівель”.

Занесення села на “чорну дошку” перетворювало його на резервацію, тамтешні жителі були приречені на голодну смерть. Усі продукти й промислові товари звідти вивозили, а населення ізолювали від зовнішнього світу. У постанові Одеського облвиконкому від 8 грудня 1932-го, якою оголошувався “економічний бойкот” селам Свято-Троїцьке та Піски, перелік репресій до них зайняв кілька сторінок. Із цих сіл вивезли весь крам, зокрема, сіль, сірники і гас. В обох селах цілком заборонили торгівлю, а по всіх сусідніх селах оголосили, щоб жителям Свято-Троїцького та Пісок ніхто нічого не продавав ні на базарах, ні у крамницях. Спеціально організовані бригади-караули з міліціонерів, колгоспних активістів і колишніх червоних партизанів мали регулювати рух зі Свято-Троїцького та Пісок, щоб не допустити будь-якого ввезення й вивезення краму та харчів. Повністю припинили помол і видачу посвідчень на право помолу.

Села оштрафували в розмірі 15-місячного плану м’ясозаготівель. Стягувати штраф “натурою” прибули відряджені буксирні бригади. Вони мали також “негайно провести перевірку та очистку колгоспів і осіб державного і кооперативного апарату цих сіл від антирадянських елементів”. І вже 19 січня 1933-го газета “Під прапором Леніна” писала: “Постановою облвиконкому 30 куркульських господарств – головних організаторів – виселено за межі України, але в Пісках ще багато залишилось куркулів та їхніх натхненників, які продовжують чинити шалений опір хлібозаготівлям”.

Буксирні бригади – їх у народі називали “червона мітла” – під час рейдів по господарствах відбирали в селян не лише зерно, овочі й посівне насіння, але й усе що було з харчів – навіть варені страви. У селі Піски результат занесення на “чорну дошку” був такий: із майже 2 тис. жителів від голоду померли 1 478.

“В селе Троицком, несмотря на имеющийся сдвиг выполнения плана хлебозаготовки, все же необходимо отметить, что поступление хлеба идет весьма медленно, – визнавав недовіз зерна після занесення цього села на “чорну дошку” начальник міліції Одеської області. – Имеющаяся в Троицком круговая порука чувствуется настолько сильно, что сломить ее пока не удалось. Враждебность к проводимым мероприятиям чувствуется всюду. Настроение села подавленное”.

Далі головний міліціонер Одещини звітував про здобутки його підлеглих. Зокрема, виявили “сокрытие хлеба колхозником колхоза им. Котовского Белоусовым Семеном в количестве 15 пудов в земле под уборной. Сверху над этой ямой в течении 2-х месяцев выбрасывались человеческие испражнения. Белоусов задержан, предается суду.

18/XII-с.г. в колхозе им. Петровского по полученным сведениям о спрятанном хлебе убежавшего счетовода того же колхоза, в доме, где находилась его жена. Бригадой был проведен обыск, каковой не дал положительных результатов. После того бригадиры вывели во двор жену счетовода, дали ей лопату и приказали ей рыть яму в первом попавшемся месте. Таким образом, они заставили ее вырыть несколько ям и добились того, что она, обессиленная, указала им действительные места – ямы, в которых было спрятано 30 пудов чистосортной пшеницы.

19/XII-с.г. было проведено выселение 12-ти хозяйств на территории Октябрьского района, каковое произошло без эксцессов. Враждебных и открытых антисоветских выступлений не имелось”.

На “чорну дошку” заносили не лише села, що не виконали плану хлібозаготівель, але й ті, які вважалися політично ненадійними. Так, Мазурівка Хмельницького району опинилося на “чорній дошці” лише за те, що тут народився “петлюрівський отаман Хмара”, Карпівці Чуднівського району – як “відоме на Волині петлюрівське село в минулому”, Турбів Липовецького району – за “велику засміченість петлюрівським елементом, участь весною в Плисківській справі”. Колгосп села Городище на Луганщині потрапив на “чорну дошку” тому, що це було найбільше село в районі, із значною “прослойкой кулачества”, а всі заходи й політичні кампанії відбувалися в ньому “с большим трудом и при активном сопротивлении большей части населения”.

“Петлюрівська” Лютенька Гадяцького р-ну Полтавської обл. – була серед перших сіл, занесених на “чорну дошку” – 6 грудня 1932 року. Звідти походив повстанський отаман Леонтій Христовий, а тамтешні селяни на початку 1920-х брали участь в антибільшовицькому русі. 7 серпня 1920-го загін Христового із близько 1,5 тис. осіб на кілька днів захопив повітове місто Гадяч. У Лютеньку вступили червоноармійські частини й розпочали розправу: підпалювали хати, на місці розстрілювали не тільки чоловіків, але й жінок і старих. Володимир Ленін вимагав спалити Лютеньку дотла, виселити рештки населення у східні райони країни, а територію переорати й засіяти. Налякані такою звісткою лютенці відправили до Харкова до Григорія Петровського делегацію й випросили помилування. Коли 1930-го в селі розпочалася насильна колективізація, один із уповноважених з району погрожував селянам на зборах:

– Перед вами три дороги – одна до колгоспу, друга – за межі села, третя – на Соловки.

Після занесення 6 грудня 1932-го села на “чорну дошку” в Лютеньку прибуло 300 чоловік “буксирів”. Село розділили на сотні й до кожної приділили буксирну бригаду. Заарештували всіх керівників. Декількох із них засудили до розстрілу, який згодом замінили 10-річним ув’язненням. “В листопаді і грудні 1932 року забрали все зерно, картоплю, все забрали, включно квасолю і все, що було на горищі. Які дрібні були сушені груші, яблука, вишні – все забрали”, – свідчив 1986-го виходець із Лютеньки Федір Коваленко для Комісії з вивчення українського голоду 1932-1933 років, що працювала при Конгресі США.

“Нашу Лютеньку занесли на республіканську “чорну дошку”, – згадував Михайло Савченко із цього села. Його спогади надруковані у збірнику”33-й. Голод”, що вийшов 1991 року. – У селі закрили магазини кооперації, обидві школи – середню й восьмирічну, млин, олійницю. Заарештували правління колгоспу (хто не встиг зникнути.) З району приїхали бригади, в них були люди з Полтави, Києва, Харкова, Дніпропетровська. Повне село чужих людей, їх прозвали “буксирами”. Зібрали збори колгоспу і оголосили, що колгоспники повинні негайно повернути нібито незаконно одержаний ними хліб (200 г на трудодень). Обклали високим податком кожну садибу і встановили строк. І от настав цей чорний день. Бригади “буксирів” пішли по дворах, шукали хліб у хаті, на горищі, у скринях, у сараях, клунях. Залізними щупами пройшлися по грядках, по сараях – чи нема де закопаного. Знайдене зерно забирали, картоплю, буряк теж виносили. Млинки, жорна, ступи били. Не помагали ні умовляння, ні плачі”.

30 родин одноосібників, що не вступали у колгосп, за невиконання хлібозаготівель вислали в Кизил-Ординську область у Казахстані. У колгоспників забрали весь хліб – під приводом, що його отримали незаконно. “Буксири” робили обшуки, били жорна та ступи в садибах селян, які вже голодували. Краєзнавець із Лютеньки Іван Чайка описує, що заходили до хати й питали:

– Хліб є? Нема? Так чого ти не вмер? Значить хліб є! – і знову шукали.

До кінця 1932-го на “чорних дошках” була вже половина районів Української СРР. Встановити точну кількість населених пунктів, колгоспів або районів нереально. Адже нині неможливо з’ясувати, скільки таких колгоспів було в кожному районі, сільраді, окремому селі. “Вся Україна фактично була занесена на “чорну дошку”, або принаймні переживала м’який її варіант – “товарну блокаду”, – пише український професор Георгій Папакін. – Повсюдне запровадження репресивного режиму “чорних дошок” в Україні 1932-1933 років було дієвим знаряддям центральної влади у боротьбі з українським селянством. Боротьба йшла не на життя, а на смерть, і занесення певного села, району на “чорну дошку” означало наближення такої смерті впритул”.