Коли почався Голодомор, Анатолію Дімарову було 10-11 років.
Він та його брат Сергій пережили лихо лише завдяки тому, що мама ходила в колгосп на буряки, де працівниць раз на день годували ріденькою затіркою. Як згадував пізніше письменник, коли надходила обідня пора, з усього села до поля стягувалися зграйки дітлашні з ложками – мами ділилися своєю пайкою, а то й віддавали її цілком, щоб хоч якось підтримати дітей. Пізніше Толя навчився стріляти горобців, які зліталися на колгоспний тік, де зерно валялося просто під ногами. Однак людям було категорично заборонено торкатися того зерна – діяв «Закон про п’ять колосків».
Свої дитячі спогади про ті страшні часи Анатолій Дімаров виписав уже під кінець життя у книжці «Прожити й розповісти».
Ось фрагменти з неї:
«Покійників по нашому селу щоденно збирають спеціально виділеною підводою, при тій підводі — двоє родичів нашого голови, бо кожного померлого, особливо мертвою водою налитого, один і не підніме; після обіду вони копають на кладовищі величезну яму, а вранці вирушають селом: од хати до хати. Під’їжджають до двору, стукають пужалном у ворота:
— Хазяїни, є хто живий?!
Де озиваються, а де уже й ні. Тоді дядьки заходять до мертвої хати і виносять один по одному покійників.
Підбирають не тільки своїх, а й чужих, тих, що сповзаються в наше село в надії роздобути хоч крихітку хліба. Ці валяються попід тинами, а найбільше їх набивається до нашої ще минулого року розореної церкви: тут вони чомусь завжди помирають обличчями до бань, з яких поскидали хрести».
«По всіх ще не спустошених смертю хатах тільки й розмови про ті дві хлібини щоденні, адже люди давно вже забули присмак печеного хліба. їли рогіз, лободу, навіть ряску з боліт, збирали цвіт акації на млинці, що розсипаються од першого дотику, варили суху шкарлупу картопляну і гнилі буряки, а летючий комсомольський загін, що приїхав на поміч сільському активу з району, щоденно обстежує наші задвірки: чим люди ходять до вітру. Побачать хоч зернину неперетравлену: ага, їдять потай зерно! Яке все, до зернини останньої мали здати державі. Налетять, перериють, передовбають, перемацають щупами: признавайтеся, де захований хліб! Не знайдуть: зозла заберуть картоплину останню, полізуть до печі — виллють на долівку уже зварену юшку. А піч розвалять к чортовій матері! Чомусь обов’язково розвалювали печі.
А вночі підкрадаються до хат, наслуховують, чи не скриплять потай жорна».
«Особливо нам стало страшно лишатися на самоті після одного випадку.
Сергійко чи то прихворів, чи то так ослаб, що зранку лишився у ліжкові. Мамуся пішла по фельдшера, наказавши мені сидіти коло брата. І тільки вона вийшла на вулицю, як у сінях пролунав не то стогін, не то хрип. В мені все так і отерпло, я втупився в двері, які стали поволі одчинятись, я вже й дихнути боявся, а двері одчиняються все дужче, дужче, і на порозі виростає страшна, й на людину не схожа, примара.
Чорна, як чавун, головешка, червоні безтямні очі, великий, що от-от лусне, тулуб, сині й обдуті босі ноги. Примара ледь переступає поріг (ляп-ляп! — б’ють по долівці мокрі підошви), заходить до кімнати. Вона головою торкається стелі, з опухлих грудей виривається болісний свист.
Схопившись з постелі, брат несамовито кричить, і той крик одриває мене од лави, кидає на потвору, що влізла до хати. Щосили б’ю кулаками в живіт — руки мої вгрузають по лікті.
Страховисько падає, як підкошене. Горою лежить поперек дверей, харчить, стікаючи піною. Ні переступити його, ні перескочити.
Не пам’ятаю, як і чим висадив єдине в нашій кімнаті вікно. Через те вікно ми з братом і вискочили».
«Од голодної смерті врятувало нас те, що мамусі, як учительці, виділили в районі пайок: пуд житнього борошна. Всю дорогу додому, двадцять шість кілометрів, вона ховалася од стрічних людей, стороною обходила вимерлі села: боялася, що одберуть, а то й придушать. Пізно увечері (ми вже не знали, що й думати) ступила до хати та й сіла одразу ж на лаву, поруч із клунком:
— Ну, дітки, будем живі!
І такий голос, молодий та веселий, був у мамусі, що й у хаті розвиднилось».
Читайте також: