До 5 річниці Революції Гідності та в рамках інформаційної кампанії до 85-тих роковин Голодомору публікуємо історію родини Людмили Юрченко.
Людмила та її чоловік Олег свого часу були учасниками Майдану. Під час протестів Олег Юрченко перебував у 4 козацькій сотні, а 18 лютого 2014 року був поранений.
Розповідає Людмила: «Я цю історію почула ще в юнацькому віці, як тільки стало нестрашно про це розповідати. Але тоді ще я не змогла скласти усі факти докупи і усвідомити та оцінити цей вчинок моєї прабабусі Параски. Але тепер я знаю, що вона була дуже доброю та чуйною людиною із великим серцем.
Для мене історія почалася із того, що мою бабу Тетяну чужа баба постійно називала «сестричкою». «Яка ж вона Вам сестра?» – не розуміла я. І ось тоді, вночі, коли «стіни поснули», бабуся розповіла страшну історію про Голодомор.
Жила моя родина у селі Тростинка, Васильківського району, Київської області. Не знаю точно в датах, але орієнтовно в 1930 році взимку мого прадіда Павла було заарештовано, визнано «ворогом народу», розкуркулено і разом з родиною засуджено на заслання в Сибір. На той час в родині було троє дітей, наймолодшій (моїй бабусі) був лише рік. А ще була старенька мати прабабусі, баба Домаха, яка була паралізована і не ходила ногами. Усіх їх вигнали з хати в чому були вдягнені, бабу Домаху винесли на рядні і повантажили на воза, повезли у Васильків, в комісаріат для етапування на Сибір. Подивився там комісар на цю компанію і сказав, що ще малі для заслання, та і хворі їм не треба, тож забрав лише прадіда. А решті сказав повертатися. Зима, троє діток і паралізована баба. Легко сказати! Проте якось таки вони повернулись. Але ж у хату не пускають, хата заарештована, розкуркулена.
Пустили до себе сусіди-родичі на перший час. А вже пізніше, дали їм півхати одної сім᾽ї, яка чи то померла, чи то була знищена новою «властю». В другій половині хати жив страшний дядько. Коли почався голод, то баба Параска боялася випустити дітей із хати самих, боялася їх лишити дома, щоб той дядько не вкрав. Але ж треба було ходити на роботу. Влаштувалася наймичкою в надісланого з міста комуніста агітатора-парторга, якого поселили з родиною у їхній рідній хаті. Тобто тепер ходила у свою хату на роботу, забирала лушпиння із картоплі, буряків, якісь недоїдки – так і виживали. Аж тут вона дізналася, що у хаті неподалік померли батьки і лишився один хлопчик Іван. Він був спухлий з голоду і вже ледь ходив. Хата була пусткою, бо з неї винесли все, що могли винести. Холодний вітер та малий спухлий хлопчик з тоненькими ручками і ніжками – все, що там ворушилося. Тож баба Параска зібрала свої пожитки, дітей і перебралася у хату до Івана. Потроху вона його відгодувала і виходила. Так він і ріс далі з ними, бабу Параску називав «мамою», а мою бабу Тетяну він, а пізніше і його дружина (ота чужа баба) називали «сестричкою». Зараз це звучить так банально: відгодувала. Але коли харчів в обмаль, коли діти постійно просять їсти, коли одягнути нічого, не додавати своїм і ділити їжу на ще одного – оце вчинок, який свідчить про велике серце…
Подальша історія нашої родини набуває справжньої гостросюжетності, адже невдовзі однієї ночі у вікно постукали… То був прадід Павло, який дивом врятувався, дорогою на Сибір. Пробирався багато кілометрів пішки до Києва, там влаштувався на роботу на будівництво залізничного вокзалу – він був майстром на всі руки. Десь дістав собі підроблені документи, жив у Фролівському монастирі, збирав сухарики і намагався дізнатися хоч якусь інформацію з Тростинки про свою сім᾽ю. І однієї ночі він таки дістався до них. Приніс гостинців: сухарів та шматочків цукру – це був справжній скарб! Проте, коли він прийшов утретє, хтось його вистежив, вчинили облаву, але дід знову вислизнув від ворогів. А родина відтоді не мала спокою. І врятувало їх лише те, що невдовзі почалася війна. Оголосили мобілізацію та амністію для «злочинців», які добровільно підуть на фронт. От і дід Павло записався. Його амністували, родина повернулася у свою хату, проте там зробили ще й польову пошту і вони всі працювали на тій пошті і жили теж. Але це вже була зовсім інша історія…»
На фото сидять Павло Михайлюк, Параска Михайлюк, за їхніми спинами стоїть дідова сестра Хвидора.
На руках у Параски – Іван Михайлюк, стоїть Мусій Михайлюк. Моя баба Тетяна тоді ще не народилася.
Це шоста розповідь, опублікована у межах Всеукраїнської акції “Пам’ять роду”:
З попередніми ознайомтеся за посиланнями:
- «ПАМ’ЯТЬ РОДУ». ІСТОРІЇ РОДИН, ЯКІ ПЕРЕЖИЛИ ГОЛОДОМОР 1932-1933 РОКІВ. РОЗПОВІДЬ ПЕРША. ВІКТОР ТКАЧ
- «ПАМ’ЯТЬ РОДУ». ІСТОРІЇ РОДИН, ЯКІ ПЕРЕЖИЛИ ГОЛОДОМОР 1932-1933 РОКІВ. РОЗПОВІДЬ ДРУГА. ІГОР МИХАЙЛЕНКО
- «ДУША — ЯК ВОГНИК НА ВІКНІ». РОЗПОВІДЬ ТРЕТЯ. НІЛА КРЮКОВА
- ВОЛОДИМИР КАРАТАШ – ІСТОРІЯ УКРАЇНЦЯ, ЯКИЙ ПЕРЕЖИВ ГОЛОДОМОР І ВОЮВАВ В УПА
- «ПАМ’ЯТЬ РОДУ». ІСТОРІЇ РОДИН, ЯКІ ПЕРЕЖИЛИ ГОЛОДОМОР 1932-1933 РОКІВ. РОЗПОВІДЬ П’ЯТА. ГАЛИНА КАВУН
Нагадаємо, що УКРАЇНСЬКИЙ ІНСТИТУТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ ЗБИРАЄ СВІТЛИНИ ТА ІСТОРІЇ РОДИН, ЯКІ ПЕРЕЖИЛИ ГОЛОДОМОР 1932-1933 РОКІВ