“На цій світлині батько моєї мами, мій дідусь Василь Пилипенко 1924 року народження (хлопчик зліва). Поряд з ним – його батьки Дорофей та Ольга, брат Михайло і сестра Ніна, а також донька матері від першого шлюбу Нюра.
За нашими підрахунками цю світлину було зроблено на початку 1932 року – просто напередодні Голодомору. Проживали вони тоді на Херсонщині, (ймовірно, у селі Весела Долина Ново-Троїцького або Іванівського району).
Родина Пилипенків змогла вижити у роки Голодомору. Батьки – мої прадід і прабабуся – вирощували буряки і якимось чином змогли їх зберегти. Власне кажучи, тільки на цих буряках вони і жили в роки Великого Голоду.
Дідусь розповідав, що багато дітей з навколишніх будинків померло за час Голодомору. Це були його друзі – хлопці й дівчата, з якими він зростав. Він пригадував страшні картини, як їх виносили з помешкань, розпухлих від голоду.
Навколо запанував страх. Затихли старовинні українські пісні, які так любили співати батьки мого дідуся. Щодня через село проходили люди, що просили їжу.
Батьки працювали й, залишаючи малих вдома, суворо наказували не відкривати нікому двері, бо дітей могли з’їсти – такі випадки були не поодинокими.
“Так сидимо вдома, дивимося у вікно, раптом, з простягнутою рукою, хитаючись йде чоловік. Йде просто на хату. Потім зупиняється і падає мертвим,” – розповідав дідусь. Так, у селі чи не щодня знаходили мертвих людей просто на вулиці – місцевих або ж тих, хто приходив просити милостиню з інших сіл.
Хоч родина на фото і пережила Голодомор, до та після нього в сім’ї народжувились інші діти, які були занадто слабкими, аби вижити. З дідусевих розповідей мені завжди було зрозуміло, що життя не було ласкавим до українських селян в попередні роки і після Великого Голоду: вони багато працювали, часто хворіли, медицини не існувало як такої.
Малою я називала старшого брата, названого на честь дідуся, “Тятя”. І дідусь згадував: “У мене теж була маленька сестричка. Я любив її, весь час бавив, і вона за мною хвостиком ходила. Сестричка теж називала мене Тятя. Але вона померла… зовсім маленькою”.
Важко і боляче уявляти, у якій страшній атмосфері доводилося зростати дітям, які весь час змушені були спостерігати за смертями своїх братів, сестер, друзів. Харчуватись самими лише буряками в роки Голодомору. І, будемо відверті, це ті, кому ще “пощастило”.
Власне, Голодомором біди не скінчились. Згодом почалася війна, німці окупували Херсонщину і дідуся в 1941-му році у віці 17 років з декількома сусідськими хлопцями вивезли на примусові роботи до Німеччини. Там йому знову довелося терпіти голод, холод, рабську працю, самотність, тугу за рідним домом і суцільну невідомість. Наприкінці війни його звільнили американці.
Все життя він змушений був, якщо не приховувати цю сторінку своєї біографії, то, як мінімум уникати цієї теми, адже остарбайтери за союзу вважалися політично ненадійними елементами, потенційними “ворогами народу”.
Це вже, звичайно, зовсім інша історія, яких у моїй сім’ї безліч (і про Голодомори, і про розкуркулення, і про Другу світову, і про операцію “Вісла”). Але я часто думаю: те, що ми є на світі – справжнє диво. Адже стільки людей мали вижити в надзвичайно важких, просто неймовірних умовах, пережити Голодомори, розкуркулення, війни для того, щоб зрештою з’явились ми.
І так, якщо я беру шматочок хліба, я обов’язково його доїдаю. Пам’ять – велика сила. Генетична – й поготів”.
Ці історію та світлину Українському інституту національної пам’яті передала Галина Кавун – художниця, фотограф, письменниця. Народилася і виросла на Херсонщині, нині живе у Львові. Галина досліджує визвольний рух на Півдні України, а також тамтешнє народне мистецтво. У листі до Інституту вона пише: “Моя родина пережила Голодомори, розкуркулення і війни, про що я маю безліч переказів і спогадів від рідних. А, коли вийшла заміж, до цих переказів додалися історії рідних мого чоловіка: учасників операції “Вісла”, Другого Українського фронту (прадід чоловіка загинув при визволенні Будапешта), простих людей, яких переслідували режими в Польщі та СРСР…”
Це п’ята розповідь, опублікована у межах Всеукраїнської акції “Пам’ять роду”:
«ПАМ’ЯТЬ РОДУ». ІСТОРІЇ РОДИН, ЯКІ ПЕРЕЖИЛИ ГОЛОДОМОР 1932-1933 РОКІВ. РОЗПОВІДЬ ПЕРША. ВІКТОР ТКАЧ
«ДУША — ЯК ВОГНИК НА ВІКНІ». РОЗПОВІДЬ ТРЕТЯ. НІЛА КРЮКОВА
ВОЛОДИМИР КАРАТАШ – ІСТОРІЯ УКРАЇНЦЯ, ЯКИЙ ПЕРЕЖИВ ГОЛОДОМОР І ВОЮВАВ В УПА
Нагадаємо, що УКРАЇНСЬКИЙ ІНСТИТУТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ ЗБИРАЄ СВІТЛИНИ ТА ІСТОРІЇ РОДИН, ЯКІ ПЕРЕЖИЛИ ГОЛОДОМОР 1932-1933 РОКІВ