Ви споглядаєте сімейну фотографію Костя Ткаченка, зроблену у фотомайстерні у Білій Церкві. Приблизно 20-ті роки ХХ ст.
Цю світлину Українському інституту національної пам’яті надав киянин, нащадок Костя Ткаченка – Віктор Ткач. Він розповів історію свого дідуся та його родини, яким удалося пережити Голодомор:
«Мій прадід, Кость Ткаченко, народився у Безугляках, на Київщині. У родині було 9 дітей, мали 10 десятин землі, обробляли землю сім’єю, і жили з цього.
Після захоплення України московськими загарбниками у 1918-1922 рр., землю забрали, «розкуркулили» та загнали до колгоспу, разом з родиною.
Окупанти забрали все: землю, коні, худобу, весь реманент. Лишилася лише хата з двором, невеликий город при хаті, а з господарства – кури.
Дід Кость не захотів працювати власними кіньми, на власній землі, своїм реманентом на комуну і поїхав у Білорусь на заробітки, облаштувався. Згодом, закликав туди усіх своїх дітей, котрі лишилися у селі. Він сказав, що прогодувати одну Килину (дружину) він зможе, але усі інші помруть від голоду. Поїхав Федь, потім Гнат і Настя.
Перед голодом 1932 року Федь – вже парубок, приїхав із заробітками у Безугляки. Думав продати щось на базарі, а побачив страшний голод. Тоді він віддав зароблене з харчами сестрі Ганні з дітьми, молодій дружині, матері й за кілька днів поїхав назад у Білорусь. Ще кілька разів Федь підпільно приїздив до рідного села передати рідним харчів. Добиралися тоді на дахах залізничних вагонів. Його ж дружина, молода й довірлива, за сторонніми намовинами (мовляв, мужа повернуть до села, до сім’ї) написала на мужа Федя донос. За що його посадили у тюрму на п’ять років.
Батько розповідав (з вуст родичів), що майже все село вимерло. По вулиці, уздовж хат їздив чоловік на возі, котрий збирав трупи по селу. Трупи скидав поблизу села до ями, яку викопали московські посіпаки. Йому давали дуже бідний провіант – для нього й коня, щоб лише не здохли. Було під’їде до двору та й гукає до господаря, щоб йшов до воза, поки має хоч трохи сил. Каже, що завтра цей збирач трупів не зможе дотягти мертвого та закинути до воза.
Ось так, напівмертвих українців відвозили до ями, щоб там вони вже доживали до решти.
Завдячуючи прадіду Костю вижили всі члени родини, окрім двох онучат – дітей старшої дочки Ганни…».
Ми пам’ятаємо! Ми сильні!
Історію також публікуються на офіційній сторінці Інституту у facebook:
#РодинніІсторії #Голодомор85 Ви бачите сімейну фотографію Костя Ткаченка, зроблену у фотомайстерні у Білій Церкві….
Опубліковано Український інститут національної пам'яті Середа, 12 вересня 2018 р.
Про Всеукраїнську акцію «Пам’ять роду». Історії родин, які пережили Голодомор 1932-1933 років» читайте за посиланням.