Розповідає журналіст із Києва Ігор Михайленко
На рідкісній світлині, зробленій рівно 90 років тому (на звороті – дата 24 вересня 1928 року) у першому ряду сидять моя прабабуся Зіновія, бабуся Христина з півторарічним моїм майбутнім батьком на руках і кращий гармоніст села, і, певне, один із найкращих пічників Київщини мій дід, Михайленко Терентій.
Прабабуся моя була направду легендарною жінкою. Подумати тільки – народилася за 3 роки до скасування кріпосного права, у роки правління Олександра ІІ.
І всі перипетії нашого народу: революція, громадянська війна, знищення українського села – розкуркулення, голод, війна, післявоєнне лихоліття – все це до краплинки позначилося на її долі.
Я вже не знаю, як саме позначилося. Але я знаю, що вона з гідністю справжньої української Жінки сприймала усі удари долі і ніколи і нікому не корилася.
Пам’ятаю, як покійна бабуся, її невістка, розповідала, що прабабуся Зіна категорично не сприймала Радянський Союз і не криючись (у ті часи!) казала: «Ну що то за назва у країни негідна – Есерасера!» Вона так і не вступила до колгоспу і не дозволила своєму сину – моєму діду туди вступати. Дід був змушений у 1930 році, у безвихідній ситуації, коли вже був у списках на виселення до Сибіру, податися працювати на залізницю і так врятувався від смерті і, фактично, врятував свою сім’ю…
У прабабусі Зіновії був надзвичайно сильний характер і воля. Пройдуть роки, коли я стану студентом Київського університету, я прочитаю історію мого улюбленого колумбійського письменника Маркеса про Mama Grande і я, не знаючи свою прабабусю вживу, впізнаю її риси, її характер, її велич у тій далекій латиноамериканській Мамі.
Не менше випробувань випало і на долю бабусі Христини, яка на фото. Все життя вона прожила в селі Оцитель (нині Соснівка Іванківського району Київської області), що за 60 км на північ від Києва. Переживши Голодомор, вона намагалася робити все, щоб її діти не були голодними, намагаючись нагодувати побільше. Звідти у мого тата зайва вага, яка частково передалася й мені. Власне, це проблема усього того покоління: діти тих, хто пережив голод, були або надто худими, або мали зайву вагу через переїдання.
У самої бабусі Христини життя було непростим. Наприкінці травня 1941-го з нею стався нещасний випадок. Бабуся сильно забила праву ногу. Гематома, що виникла невдовзі, стала настільки великою і набула загрозливого вигляду, що лікарі дійшли хибного висновку про те, що у бабусі розвилась гангрена і її треба терміново оперувати.
22 червня 1941-го її почали оперувати у лікарні Південно-Західної залізниці, коли німецька авіація розпочала свій перший авіаналіт на Київ. Бабусі повністю ампутували праву ногу. Їй було лише 35 років. Зараз важко собі уявити, як молодій жінці з двома дітьми на руках (14 і 5 років) доводилося наново вчитися рухатися, жити і працювати у роки воєнного лихоліття, лікувати страшну рану в умовах тотальної відсутності ліків.
Вона ніколи не розповідала про ті страшні воєнні і подальші надзвичайно важкі повоєнні роки. Знаю тільки, що була надзвичайно талановитою майстринею, обшивала жіноцтво усього села і з цього годувала дітей. А ще тримала город, корову і свиней.
Мені соромно зараз, що я навіть не замислювався у дитячі роки, проведені у селі, як то, без ноги, пересуваючись за допомогою ослінчика, тримати хату в ідеальній чистоті, доглядати за худобою та навіть працювати у городі.
З тим же ослінчиком вона добиралася до городу, а там, закутавши ніс та рота хусткою, у напівлежачому стані сапала городину… Безперечно, ми з моїм двоюрідним братом також не цуралися ніякої роботи і допомагали бабусі в усьому. Але бабуся ніколи не давала приводу навіть замислюватися над її інвалідністю чи якоюсь несправністю. 45 довгих років, з того страшного для неї червня 41-го яких їй відміряв Господь вона жила і працювала, не покладаючи рук.
Саме завдяки таким нашим пра-Мамам примножився і зберігся рід український. Прабабуся Зіна народила 13 дітей, овдовіла, вдруге вийшла заміж, зберегла своє численне потомство під час Голодомору (а село було занесене на «чорну дошку»), потім зберегла свою родину в часи Другого Голодомору 1946 року і померла 1949-го…
Царство Небесне вам, Берегині нашого роду! Так бачу вас у Божому раю, бо саме для таких і такими, як ви, він і створений і плеканий – любов’ю, численними талантами, невтомною працею на землі і у вічності.
А на цьому фото (орієнтовно – весна 1931 року, за рік до Великого Голоду) бабуся Христина – в центрі. На руках – піврічна сестра мого батька Марія, тато – збоку стоїть.
Нагадаємо, що УКРАЇНСЬКИЙ ІНСТИТУТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ ЗБИРАЄ СВІТЛИНИ ТА ІСТОРІЇ РОДИН, ЯКІ ПЕРЕЖИЛИ ГОЛОДОМОР 1932-1933 РОКІВ
«ПАМ’ЯТЬ РОДУ». ІСТОРІЇ РОДИН, ЯКІ ПЕРЕЖИЛИ ГОЛОДОМОР 1932-1933 РОКІВ. РОЗПОВІДЬ ПЕРША. ВІКТОР ТКАЧ