Питання: Якою мірою Вас як кореспондента цікавив Радянський Союз перед виїздом до Москви?
Відповідь: Я тоді писав передовиці для газети «Манчестер Ґардіан». Це був час великої депресії. Ленкестер особливо постраждав – деякі з його міст мали 60-70 відсотків безробітних. Було почуття, що вся система, в якій ми жили, розвалюється на шматки. «Ґардіан», очевидно, поділяла цей погляд повністю. Газета також діставала досить багато всілякої інформації з Росії. Вирісши у вірі, що демократичний соціалізм є відповіддю на всі наші клопоти, побачивши соціалістичний уряд у дії і повну незадовільність періоду його правління, його падіння і постання Національного уряду, – що просто означало, що Рамзі Макдоналд приєднався до партії Торі, – я вважав, що капіталістична система та її спосіб життя були в повному хаосі. Але де ж була альтернатива? Звісно, в СРСР. Очевидно, що там також, з вибухом революції, яку я, тоді дитина, добре пам’ятаю, це був час великого піднесення. Царський режим уважали одним з найавтократичніших і найжорстокіших режимів західного світу, отже революція виглядала чудовою. Вона мала принести волю, селяни мали дістати землю і всякі інші блага. Отже, як на мій погляд, згідно з яким я із зарозумілістю молодості списав з рахунків капіталістичну систему, демократичний соціалізм, загальне виборче право, парламентську процедуру тощо, альтернатива була. Тому я відчував сильне бажання її побачити і навіть – хоч це сьогодні здається цілковитим божевіллям – я гадав, що коли побачу цю альтернативу і вона справді буде така, якою я її собі уявляв, я там залишуся жити. Мій виїзд туди як журналіста був просто трюком, аби туди дістатися. Фактично я вже написав листа, в якому рекомендував себе як учителя, запевнивши в своєму щирому бажанні поїхати туди.
П.: Чи перед Вашим виїздом будь-хто в «Манчестер ґардіан» проінструктував Вас про становище в Радянському Союзі? Чи будь-хто підготував Вас до того, що Ви там мали побачити?
В.: Ні, зовсім ні. Звісно, я читав дещо з книжок, що тоді виходили. Нічого особливого. Досить дивно, що єдиною особою, яка дійсно примусила мене задуматися, був, як я пригадую, Крозієр, тодішній редактор «Ґардіан». Він прислав мені інформаційне повідомлення про якусь особливо брутальну поведінку ҐПУ, з невеличкою, досить саркастичною допискою: «Може ви будете ласкаві це пояснити». Це був лише незначний епізод, але він показує, що на той час саме я був прорадянськи налаштований, тоді як редактори все ще мали певні сумніви, хоча й вони схилялися до симпатизування. Адже вони були ліберали, вірили в демократію та інші подібні речі.
П.: Серед питань, які обстоювала у цей час «Манчестер Ґардіан» як провідна ліберальна газета, було жалюгідне становище значної української меншости під польською владою. Чи перед від’їздом до Москви Ви були хоч трохи зацікавлені в українському питанні? Чи були Ви, до речі, свідомі існування будь-якої «української проблеми» в Радянському Союзі?
В.: На жаль, не можу сказати, що я цим дуже цікавився. Я мав досить туманне загальне уявлення про всю країну загалом, але не знав ніяких подробиць про це. Я пригадую знову, що коли на мене находив прорадянський сентимент, я обговорював з Веббами національне питання. У розмові ми висловлювали свою певність у тому, що Сталін тримає національне питання в своїх руках, отже, ми могли бути спокійні, що він цією справою займеться ефективно та дбайливо. Саме в такому настрої я виїздив.
П.: Чи було щось відомо про голод чи голодування в Радянському Союзі перед Вашим виїздом?
В.: Надходила деяка інформація про брак харчів, але вона була досить непевна. Безсумнівно, вона навіть приблизно не відображала справжнього становища. Прихильники Радянського Союзу давали про це різні пояснення, серед них і те, що харч був, але існували труднощі в його розподілі. Не можу сказати, що була якась дуже конкретна інформація. Як більшість журналістів, я їздив у місця, про які нічого не знав, і писав про них звідтіля, знаючи ще менше.
П.: З Вашого щоденника випливає, що від першого дня Вашого перебування в Москві тема голоду настирливо висіла в повітрі. Наскільки важлива була ця тема для Вас?
В.: Вона була надзвичайно важлива. Насамперед не треба було бути спеціалістом, щоб побачити, що люди в Москві були голодні. Вони мали особливо захирілий вигляд. Очевидно, що там були інші журналісти, які про це говорили одверто, зокрема А. Т. Чолертон, кореспондент газети «Ньюз кронікл», який став моїм близьким приятелем. Власне, радянська преса подавала деяку інформацію про великі труднощі з харчами, зокрема в Україні та на Кавказі.
П.: Чи мали Ви ще й інші можливості діставати інформацію про голод?
В.: Як я вже казав, радянську пресу треба читати дуже уважно. Ми знали, що все це було дуже старанно цензуроване, однак, із цього можна було дістати деяку інформацію. Крім інших кореспондентів, у ті часи ще існували своєрідні мізерні залишки старої буржуазної інтелігенції, з якими можна було зустрічатися і які говорили, що мені пізніше здавалося дуже безстрашним, про те, що діялося. Я особливо запам’ятав одного з них, Андрейчина, який, я думаю, був болгарського походження. Люди, з якими ми зустрічалися, не були ще вповні замкнені в режимні рамки. Вони симпатизували режимові, часто мали добрі посади, але від них також можна було дістати загальне уявлення про стан справ. Ще іншим джерелом інформації були посольства. Британське посольство було дуже корисне, але за моїх часів скандинавські посольства були найкращі щодо таких питань. Вони знали багато про те, що діялося, і коли я виїхав в Україну, вони багато мені допомогли, даючи поради, куди їхати. Найбільше допоміг мені чоловік, що звався Урбе. Багато років він перебував у Москві як генеральний консул і був дуже цінним джерелом інформації про катастрофічні наслідки колективізації.
П.: У своєму щоденнику Ви згадуєте про випадок, коли до Вас з’явився чоловік з Північного Кавказу, щоб поговорити про жахливі умови в цьому районі. Згідно з Вашим звітом те, що цей прототип радянського дисидента Вам розповів, настільки Вас приголомшило, що ви вирішили поінформувати читачів «Манчестер Ґардіан» про поводження радянського уряду з селянами. Чи Ви можете пригадати ще щось про цей епізод?
В.: Боюся, що небагато. Хіба те, що всі кореспонденти дуже нервувалися, вважаючи, що цей чоловік міг бути провокатором. Ви розумієте, якщо маєш таке суспільство, за це треба платити. Врешті-решт, здавалося таким неймовірним, щоб хтось мав відвагу прийти поговорити з закордонними кореспондентами.
Я вповні переконаний, що він не був провокатором. Нам усім було, одначе, ніяково. Дівчина, що працювала в мене секретаркою і допомагала мені перекладати з російської мови, не хотіла мати з ним нічого спільного і була переконана, що то був аґент ҐПУ.
П.: Якою була загальна реакція західних кореспондентів у Москві на повідомлення про голод?
В.: Вони всі тільки й говорили про голод і всі намагалися дістатися на місця голоду. Але добитися туди було нелегко. І я тоді зробив те, що робив в інші періоди свого життя, – я постарався просто сісти на поїзд і туди поїхати.
П.: Коли читаєш Ваш щоденник, вражає, як швидко Вас спіткало розчарування Радянським Союзом. Як сталося, що ледве минуло чотири місяці Вашого перебування в Москві, а Ви записали: «Мені байдуже, як швидко я залишу Росію»?
В.: Не забувайте, що я вірив у режим, а не в якийсь окремий його аспект. Хоч я не думав, що він має бути ідеальним, я все-таки вважав, що це була альтернатива. Я не приїхав з якимись ідеалізованими поглядами на те, яким тут може бути життя, але був переконаний, що метою всього того було зробити людей вільними та щасливими, зробити їхні взаємини братерськими. Побувши там лише короткий час, я побачив, що це не так.
П.: Ваша перша подорож в Україну відбулася на початку жовтня 1932 року, коли групу закордонних кореспондентів повезли, щоб показати Дніпробуд. Ви зауважили в своєму щоденнику, що подорож Вас пригнітила. Чи Ви можете пригадати, чому вона справила на Вас таке враження?
В.: Моя перша подорож в Україну зробила на мене дуже сильне враження частково тому, що ми їхали в поїзді з дуже добрими вікнами і не надто швидко крізь великі простори сільськогосподарської країни. Було цілком ясно, що ця частина країни перебуває в дуже жалюгідному стані. На перонах тинялося багато людей, що були дуже голодні. А до того ще й спосіб, як усю ту поїздку влаштовано, включно з оркестром та першокласною обслугою. Також на Дніпробуді було відчуття, що його будовано силою. Саме тоді я дійшов до переконання, що режим був жахливий, що насправді він базувався не на ідеалах чи ідеалізмі, а на силі, та що його метою було викликати страх.
П.: Чи тяжко було Вам не піддатися радянській пропаганді?
В.: Я гадаю, що це, мабуть, було важче, ніж я думав. Але для мене завжди було нестерпним, коли хтось накидав мені свої погляди, і чим більше мені намагалися нав’язати свою думку, тим сильніший був мій інстинктивний опір. Також між закордонними журналістами було чимало відвертих розмов, характерних своєю великою інформативністю та дуже реалістичною оцінкою становища. Лише два чи три з них базікали з партійних позицій. Один був кореспондентом «Нью ріпаблік» і автором книжки «Червоний хліб». Та вони, очевидячки, були витвором режиму.
П: А що Ви скажете про Волтера Дюранті?
В.: Ну, звичайно, Дюранті був лиходієм усієї справи. Він був кореспондентом «Нью-Йорк таймз» і багато в чому найзначнішим з кореспондентів. Це був дуже допитливий чоловік з однією ногою. Він був англієць ірландського походження. Я можу його бачити лише як своєрідну режимну маріонетку, і мені просто тяжко уявити собі його в якійсь іншій ролі. Те, що він писав про голод і становище в Україні, було фантастично фальшиве. Не може бути найменшого сумніву в тому, що влада могла ним маніпулювати і що він бажав залишитися в Радянському Союзі. Його коханкою була росіянка, як у багато інших кореспондентів. Це був один із шляхів, якими закордонні кореспонденти піддавалися владі. Я часом думаю, що дівчат навмисно спрямовували в їхньому напрямі з тим, щоб поставити кореспондентів в таке становище. Дюранті був фактично на ласці радянської влади і врешті-решт писав те, що їм було потрібно. Видається, що «Нью-Йорк таймз» був цим дуже задоволений. Він дістав три нагороди Пулітцера і не мав чого нарікати.
П:. А також орден Леніна, наскільки мені відомо.
В.: Так, і це також.
П.: Що спонукало Вас поїхати ще раз в Україну, щоб ґрунтовніше дослідити тамтешні умови?
В.: Розмови між кореспондентами і зустрічі з людьми, головно урядовцями, що повернулися звідти, все ще бували в товаристві і не повторювали без кінця, як папуги, партійні догми. Було очевидно, що голод був. Навіть радянська преса почала відображати серйозність становища. Я вирішив, що зберу там матеріал, який дасть мені змогу написати надзвичайний репортаж, і тому в мене виникло бажання туди поїхати.
П.: Як Ви влаштували свою подорож?
В.: У Чолертона була секретарка-росіянка, дуже аґресивна особа, що поїхала зі мною на вокзал. Вона мала дуже різкий голос. Грюкнувши кулаком по прилавку, вона сказала: «Тут хтось потребує квитка до Ростова». Мені дали залізничний квиток – це було так просто.
П.: Чи очікували Ви на якісь перепони від влади?
В:. Звісно, що очікував. Я вимушено зробив кілька змін у своєму маршруті і сподівався, що в якомусь місці мене затримають.
П.: Чи Ви мали довшу зупинку в Києві?
В.: Так. Між іншим, коли б ви мене запитали, що найяскравіше залишилося в моїй пам’яті від цієї подорожі, я без найменшого вагання сказав би, що відвідини церкви в Києві. Там саме відбувалося православне богослужіння і церква була переповнена людьми. Хоч я багато чого не розумів, все-таки навіть з моїм незначним знанням російської мови дещо до мене доходило. Тема була: «Наше становище безнадійне. Лише Бог може нам допомогти». Це було проказуване з такою фантастичною щирістю і вірою, що я дуже сумніваюся, чи коли-небудь був присутній на богослужінні, яке б мене настільки зворушило. Паства, всупереч тому, що можна було сподіватися, була мішаного типу і включала призовників, селян та осіб зовсім буржуйського вигляду. І постійно пробивалася та жахлива нота: «Ми безсилі, ми безсилі, ми нічого не можемо вдіяти. Просимо, просимо, поможи нам!» Це зробило на мене величезне враження.
П. Чи Ваші статті в «Ґардіан» під заголовком «Радянський Союз і селянство» послідовно віддзеркалюють порядок Вашої подорожі?
В.: Так. Спершу я подорожував по Україні, а тоді поїхав на Північний Кавказ. Звісно, я не міг дуже віддалятися від поїзда. Так сталося, що на одній станції, думаю, в Дніпропетровську, я побачив селян із зв’язаними ззаду руками, яких вантажили у вагони для перевезення худоби, під примусом зброї. Мені сердито наказали забратися звідти, але, на щастя, ніяких інших заходів проти мене не застосовано. Кажуть, що система безпеки в СРСР — ефективна до жорстокості. Насправді вона такою не є. Багато з працівників цієї системи – це тупі люди. Навіть і за такого режиму між людьми існувала свого роду співдружність. Впродовж усієї подорожі ніхто мене не хапав, не питав про документи, хоч було ясно, що я чужинець. Я вивчав ситуацію, наскільки міг, мандруючи з вагону до вагону і прогулюючися поза ним, якщо це було можливо. Це не було систематичне дослідження. З іншого боку, воно й не було потрібне, щоб зрозуміти, що ви перебуваєте в країні, яка зазнала жахливого голоду. Не забувайте, що я подорожував порівняно в розкоші. Ніхто спеціально мною не цікавився, і я проводив багато часу, визираючи з вікон поїзда.
П.: Ви згадуєте відвідини німецької сільськогосподарської концесії Друзаґ у районі Кубані на Північному Кавказі.
В.: Так. Я переконався, що ці німці знали про голод більше, ніж будь-хто, з ким я зустрічався. Коли б я записав усе, що вони мені розповіли, я мав би повну картину. Вони аж задобре усвідомлювали розмір голоду, що панував навколо них. Я так описав, що я там бачив, у листі до «Ґардіан» у вересні 1933 р. у відповідь моїм критикам: «Концесія є маленькою оазою достатку серед пустелі. Її багатство допомагає усвідомити жахливе спустошення навкруги». Я провів там кілька днів, і щодня сотні виснажених від голоду селян приходили, благаючи праці й хліба. Виголоднілі чоловіки, жінки й діти навколішках благали якої-небудь їжі. Пізніше розказували про німецькі агрономічні господарства, що мусіли наймати людей, щоб прибрати трупи селян, які останніми зусиллями дісталися до концесії і тут таки падали мертвими. Парадоксально, що саме в концесії Друзаґ я почув німецьке радіоповідомлення, яке сповіщало про те, що Гітлер став канцлером.
П.: Де Ви бачили найгірший голод?
В.: Безсумнівно, в Україні.
П.: Які деталі Ви можете пригадати про становище тамтешніх селян у ті часи?
В.: Я не можу пригадати нічого більше, окрім того, про що я вже написав, і тому я пропоную вам звернутися до моїх статей в «Ґардіан» і «Морнінґ пост». У випуску «Морнінґ пост» від 6 червня 1933 р. я висловив свою стурбованість щодо того, що вчинене радянським режимом на селах «було одним з найпотворніших злочинів в історії, настільки жахливим, що люди майбутнього ледве чи зможуть повірити, що це коли-небудь сталося». А ось витяг з опису відразу ж після цього:
Якби ви відвідали тепер Україну або Північний Кавказ, напрочуд гарні країни та раніше одні з найродючіших у світі, ви побачили б, що вони тепер як пустеля. Поля заросли бур’янами й запущені, немає ні худоби, ні коней, села виглядають покинутими, а подекуди й насправді покинуті; селяни, заморені голодом, з напухлим тілом, мають невимовно жалюгідний вигляд.
Ви дізнаєтеся, якщо запитаєте їх, що вони не бачили хліба впродовж останніх трьох місяців, лише картоплю та трохи пшона, та що тепер вони рахують картоплини по одній, бо знають, що не буде нічого іншого їсти до літа, якщо тоді щось буде. Вони вам скажуть, що багато людей вже померли з голоду, що багато далі вмирає кожного дня, що тисячі були розстріляні владою, а сотні тисяч заслані, що для них є злочином, за який карають на смерть без суду, мати в хаті зерно.
Вони вам усе це розкажуть, одначе, лише тоді, коли поблизу не буде якогось вояка чи незнайомої людини. Коли ж вони побачать когось у формі або когось добре вгодованого, кого вони з цієї причини вважають комуністом чи урядовцем, вони змінять тон і запевнять вас, що вони мають усе з харчів чи одягу, чого душа забажає, і що вони в захопленні від диктатури пролетаріату та з вдячністю усвідомлюють усі блага, які вона їм принесла.
Яким би дивним це не здавалося, деяких з цих бідолах примушують час від часу говорити в такому дусі до груп туристів. Я дізнався, що ім’я Бернарда Шов їм відоме. Вони говорили про нього приватно таким самим тоном, спльовуючи так само люто, як про Сталіна.
Я бачив це становище на Північному Кавказі і в Україні, а також чув з багатьох джерел, деяких російських, деяких чужинецьких і навіть з комуністичних, що подібні умови переважали у всіх сільськогосподарських районах Росії. Безсумнівно, так воно й є.
Це страхіття годі описати. Я бачив в Індії села, винищені холерою. Це було жахливо. То були мертві села. Все-таки пошесті проходять, і я знав, що ці села знову наповняться живими людьми. Я бачив у Бельгії села, знищені війною. Це були також мертві села. Але навіть війна мала свій кінець, і я знав, що ці села знову наповняться живими людьми.
Села, спустошені більшовиками, були невимовно жахливі тому, що їхньому спустошенню не видно було кінця. Виглядало, ніби якась зараза прийшла на віки вічні в села. Здавалося, ніщо вже там ніколи не виросте. Виглядало, ніби життя селян було вирване з корінням, а самі вони лише духи, що відвідували місце, де вони колись були щасливі. Я питав себе: Чому б це мало скінчитися? — Бездушні вояки, деякі з них монголи з олив’яними лицями та розкосими очима; працівники ҐПУ, чепурно вдягнені і добре підгодовані, часто євреї, що виконували накази диктатури пролетаріяту і нищили певніше, ніж варвари (бо ті приходили з мечем і вогнем – речами відносно чистими), життя й душу країни».
П.: У своїх споминах Ви описуєте голод як «урядовий».
В.: Під тим я розумію, що то був штучний голод. Він був запланований і навмисний, а не спричинений якимсь природним лихом. Він виник унаслідок Сталінової війни проти селянства під час примусової колективізації сільського господарства. У вищезгаданій статті в «Морнінґ пост» я описав наступ партійних апаратників на село як «хмару сарани, що пожирає все їстівне, а залишає за собою пустку».
П.: Чи Ви або ваші колеґи міркували над тим, чому саме в Україні голод був найжорстокіший?
В.: Так, і ми дійшли до певного розуміння. В Україні колективізації чинили найсильніший опір і справу ліквідації «куркулів» було там тяжче розв’язувати, ніж у будь-якому іншому місці.
П.: Чи Ви коли-небудь пов’язували цю проблему з національним питанням?
В.: Ми знали дещо про українців і про інші неросійські національності. Але ні, я не знав багато саме про цей аспект.
П.: Як Ви знаєте, 1933 рік увійшов в українську історію як annus teribilis – «жахливий рік». Голод розглядають не просто як наслідок неправильно спрямованої економічної політики, а як навмисне намагання зломити хребет українській нації. В Україні «куркулів» ототожнювали з українським націоналізмом, а колективізацію режим розглядав одночасно як засіб знищення соціальної бази українського націоналізму.
В.: Я не сумніваюся в цьому. Але річ у тім, що на той час я ще не говорив російською настільки добре, щоб досліджувати такі проблеми.
П.: Повідомлялося, що радянські урядові чинники фактично перешкоджали українським селянам, які потерпали від голоду, переходити в пошуках їжі до Росії, де умови були не такі катастрофічні. Чи пригадуєте, що Ви тоді чули про контрольно-пропускні пункти на українсько-російському кордоні?
В.: Так, я чув про це від німців в концесії Друзаґ.
П.: В яких умовах Ви писали свої звіти для «Ґардіан»?
В.: Я писав їх, повернувшися до Москви. Я жив тоді в домі Вілляма Генрі Чемберлена, кореспондента газет «Ґардіан» та «Крішчен саєнс монітор», який був у той час у відпустці.
П.: Чи обговорювали ви свої статті з колегами?
В.: Я обговорював їх з Чолертоном, який знав досить багато про цю справу. Його жінка була росіянка, що колись жила в тій частині країни, і вона багато допомогла. Я не говорив, одначе, про ці статті з іншими, бо не хотів, щоб хтось знав, де я був, поки статті не будуть вислані дипломатичною поштою.
П.: Чи саме так вони опинилися за кордоном?
В.: Так. Я вмовив когось вивезти їх з країни дипломатичною поштою. Брати їх із собою було ризиковано, бо хтось міг їх побачити, коли я переїздив кордон. Я ніяк не міг їх послати телеграфом. Закордонні журналісти були зобов’язані показувати свої статті у відділі преси, дістати там їхнє схвалення, а тоді віднести на пошту. Якби я вислав їх звичайною поштою, шанси були сто до одного, що їх перехопили б і тоді вже їх побачити знову було б неможливо.
П.: Чи мали Ви якісь труднощі з радянськими урядовими чинниками перед написанням тих статей?
В.: Вони мені дали зрозуміти, що деякі речі, які я написав раніше у «Ґардіан», не були їм приємні. Річ у тому, що коли я приїхав до Москви, урядові чинники там високо цінували «Ґардіан» з очевидних причин — газета давала прихильну оцінку подій у країні. Цьому, очевидно, також сприяло й моє тодішнє пов’язання з Веббами. Перед самим моїм від’їздом пані Вебб сказала мені: «Знаєте, в СРСР ми є ікони». Ну, в певному сенсі вони ними й були. Тому я був високоповажаною особою, яка, на їхню думку, не повинна б завдавати їм будь-яких клопотів. Спочатку урядовці були особливо ввічливі. Але, коли вони побачили, що я зайняв інше становище, справи значно ускладнилися. А вже коли я вирішив поїхати і перевірити повідомлення про голод в Україні, то знав, що незабаром буду змушений залишити Радянський Союз.
П.: Як редактори «Ґардіан» реаґували на Ваші статті?
В.: Я не почув жодної реакції на них. Статті надруковано, хоч із скороченнями. Вже повернувшись із Радянського Союзу, я, одначе, побачив у Берліні оголошення «Ґардіан», в якому говорилося: «Спеціальний репортаж нашого кореспондента в Україні». Я не дістав ні слова подяки від них і, думаю, вони були дуже раді, коли я забрався.
П.: Пізніше статті про голод Ви опублікували в «Морнінґ пост» та в інших газетах. В «Ґардіан» Ви публікували статті про радянську систему внутрішніх паспортів та про примусову працю. Фактично, Ви були одним з перших представників Заходу, що викривали ті, тепер добре документовані риси радянської влади. Чи усвідомлювали Ви, що були одним з перших, хто вигукнув: «Король голий!»?
В.: Це все було звичайною темою розмов кореспондентів між собою, а я лише постарався подати про це чесний репортаж. Мені не спало на думку, що ніхто інший цього не робив, бо всі вони хотіли там залишитися і продовжувати своє досить вигідне життя з його численними привілеями.
П.: Скільки, на Вашу думку, загинуло людей внаслідок голоду?
В.: Я назвав тоді цифру від трьох до чотирьох мільйонів. Я гадаю, що цю цифру мені подали німці з концесії Друзаґ. Мене назвали брехуном в «Ґардіан» та в «Нью стейтсмен». Як згодом з’ясувалося, це число, що вважалося абсурдним перебільшенням, насправді було применшенням.
П.: Чи Ви були здивовані відгуком на свої статті в «Ґардіан»?
В.: Звичайно. Я не сподівався, що «Ґардіан» вирішить опублікувати листи, що звинувачували мене в брехні, тоді як вони мали всі підстави вірити моїй чесності. Що більше, я переконався, що все це не лише не поліпшило моє становище журналіста, а, навпаки, пошкодило йому. Я не зміг дістати праці в Англії і мусів повернутися до Індії. Правда мені коштувала дорого. Навіть тепер це більш-менш те саме. Нещодавно я накрутив кінофільм із Світланою Сталіною [Алілуєвою], і знову склалося враження, що я занадто нетолерантний до режиму.
Повернувшись із Москви, я не міг не відчувати презирства до всіх попутників, які, подібно до Веббів, прославляли Радянський Союз як «нову цивілізацію». Я зігнав свою злість у статті, написаній для «Інґліш ревю» під заголовком «Дорогі друзі Радянського Союзу». Я вважаю однією з найбільших загадок нашого часу той факт, що люди, які проводять своє життя, обстоюючи свободу вислову та класову справедливість, можуть настільки захоплюватися такою явно брутальною і духово обмеженою тиранією. Як, до речі, можна зрозуміти осіб на кшталт Філбі та Бланта, які знайшли свій ідеал людства там, де він був абсолютно протилежний тому, в який вони вірили?
П.: І останнє запитання. Як Ви розглядаєте голод в Україні з перспективи п’ятдесятьох років?
В.: Без сумніву це був один із найбільших злочинів наших часів, не менший, ніж єврейська катастрофа чи вірменська масакра. Але мене завжди вражає, як люди, говорячи про великі страхіття нашого століття – Аушвіц, Гірошіму та інші, ніколи не згадують голод в Україні. Якось після всіх тих років ще не усвідомлено того факту, що Сталін у 1930-х роках убив набагато більше людей, ніж Гітлер винищив євреїв.
Інтерв’ю провів Богдан Нагайло 1 березня 1983 р. у Робертсбріджі (Англія)